Мабуть, після Шекспіра не було загадковішого письменника, ніж наш Микола Гоголь. Ще за часів навчання гімназійні товариші нарекли його таємничим «карлою». І протягом усього подальшого життя психологічний портрет письменника це потверджував.

 

Гоголь поєднав у собі й загадку таланту, й загадку любові… Проте ще більше містичних загадок породила його смерть, якій передувало друге й остаточне спалення праці всього його життя – другого тому «Мертвих душ». Цей титанічний текст мав розкрити історичну місію російського народу, й недарма Тургенєв вбачав у смерті Гоголя «тяжку грізну таємницю»… 

Говорили про приналежність автора «Мертвих душ» до масонської ложі, а оскільки таємні знання запальний літератор виклав у другому томі своєї поеми, то, відповідно, й розплата не забарилася… Принаймні дії відомих московських (як нині модно казати, елітарних) професорів медицини Овера й Кліменкова, спрямовані нібито на порятунок письменника, інакше як убивством назвати не можна. І їхні сучасники, й нинішні медики одностайні в тому, що помилковий діагноз «менінгіт» (за цілковитої й очевидної відсутності його ознак!) та методи лікування виснаженої голодуванням людини (контрастні ванни та кровопускання) значно прискорили смерть видатного письменника. 

Головною бідою якого за життя був невстановлений діагноз – маніакально-депресивний психоз; хвороба, як переконливо довів доцент Пермської медичної академії М.І.Давидов, у Гоголя спадкова.

1838 року в житті Гоголя відбулися значні зміни: закохався в сестру знайомого графа, Анну Виельгорську. Через деякий час товариш, який довго хворів, помер, і Гоголь чекав, доки Анна перестане носити траур по брату, щоб запропонувати руку і серце. Коли граф помер, Гоголь наважився запропонувати Анні шлюб. Але мати дівчини відмовила молодому письменнику, вважаючи, що літератор не рівня їй доньці. І хоча відмова глибоко образила Гоголя, та до заміжжя все ж товаришував з Анною.

Після цього Микола Гоголь більше не намагався влаштувати свою долю, поринув у творчість. В багаточисельних життєписах Гоголя після випадку з невдалим шлюбом з Анною не зустрічається більше жодної згадки про жінок. Після невдачі Гоголь написав 1848 року Жуковському про те, що «…не повинен зв’язувати себе жодними путами на землі, в тому числі й сімейними».

 

Крім цього, існує думка, що Гоголь розбивав серця представницям слабкої статі. Принаймні до наших часів збереглася така історія. Коли 1852 року хоронили письменника, вночі у церкву, де лежала труна, зайшла дама в чорному одязі. Її обличчя закривала вуаль. Студенти, які чергували в церкві, не наважувалися наблизитися до жінки. Вона ж мовчки наблизилася до труни, відкинула вуаль і нахилилася до померлого. Говорять, жінка пробула біля покійного Гоголя всю ніч, час від часу цілуючи обличчя. І покинула церкву лише рано-вранці. Виходячи, похитнулася, і, щоб допомогти втримати рівновагу, студенти кинулися на допомогу незнайомці. Коли ж її вивели, виявилося, що на таємничу мовчазну жінку чекала карета з гербом Роспчиних. 

Жінкою, яка провела ніч перед труною письменника, виявилася Євдокія Ростопчина, поетеса і перша красуня Москви. На похоронах Гоголя її не було, але до самої її смерті, говорять, на могилу Гоголя кожного дня привозили свіжі квіти. В Євдокію були закоханими Олександр Дюма, Лермонтов, але Гоголь після любовних невдач залишився байдужим до красуні.

Проте чи не найтемнішою сторінкою й понині залишається посмертна Гоголева доля, точніше – доля його поховання. 

1852 року письменника було поховано в Москві на цвинтарі Данилівського монастиря. 1931 року цей монастир було віддано під колонію для неповнолітніх злочинців, і прах найвидатніших людей із його території вирішили перенести. 

Напередодні 31 травня 1931 року письменникові, викладачеві Московського літінституту ім. Горького В.Лідіну зателефонував директор Новодівичого кладовища й повідомив, що завтра переноситимуть прах Язикова, Хом’якова і Гоголя. Приїхавши на кладовище, Лідін побачив усього близько двадцяти людей, серед яких були Вс. Іванов, В.Луговський, Ю.Олеша, М.Свєтлов, С.Соловйов, літературознавець Ю.Тинянов, історик М.Барановська. Головним чином саме з подачі В.Лідіна Москвою стали ширитись чутки про те, що Гоголь, який страждав на тафефобію (страх бути похованим живцем), швидше за все, саме так і був похований. Свідчення Лідіна довго були чи не єдиним джерелом інформації про перенесення праху М.Гоголя. Проте ці свідчення, як і спогади деяких інших очевидців, суперечливі й містять значну частку домислу. Лідін розповідав своїм студентам, що труна Гоголя виявилася чомусь не там, де її шукали, а трохи поодаль – на схід, у боковій заглибині склепу. Віко його труни було зсередини подряпане й обшивка розірвана. Скелет письменника був страшно скорчений, а череп повернутий набік. М.Барановська дивувалася, що руки Гоголя всупереч обрядові лежать уздовж тулуба. С.Соловйов стверджує, що покійний тримав у руках дві мідні труби – для сигналу на випадок, якщо його поховають живцем. Є версія, що могила Гоголя взагалі мала складну систему вентиляції на той-таки випадок… Натомість Лідін свідчить, що домовина була на більшій від звичайного глибині та ще й під добротним цегляним склепінням. Згодом він у письмових спогадах запускає ще страхітливішу версію: мовляв, черепа письменника у труні не було взагалі.

 

Над труною на малій глибині було знайдено якийсь череп, але археологи з’ясували, що належить він молодій людині. Версію про зникнення голови Гоголя зі слів Лідіна підтверджує у спогадах колишній член Військово-революційного комітету Аросєв. За іншими даними, відкопана домовина взагалі була порожня.
Зрештою, свідки плутаються вже в тому, рудий чи синій був на скелетові сурдут; хтось на покійному бачить чоботи, а хтось – черевики з високими (4-5 см) підборами.

Далі – більше. Лідін зізнається, що під час перенесення праху він «позичив» шматок Гоголевого сурдута, яким потім переплів перше видання «Мертвих душ» (за іншими даними він уплів його в футляр для цього видання; Д.Кузнецов узагалі стверджує, що Лідін відрізав шматок Гоголевого жилета). Вс. Іванов узяв ребро мерця, А.Малишкін – фольгу з домовини, а директор кладовища Аракчеєв – взуття. Хтось прихопив навіть гомілку Миколи Васильовича, не зваживши на його сумне пророче застереження: «Стыдно тому, кто привлечется каким-нибудь вниманием к гниющей персти, которая уже не моя»… Украдена гомілка дивним чином зникає з кишені крадієвого плаща, а іншому крадієві сниться сам Гоголь із вимогою повернути ребро. Ще ряд подібних містичних знаків змушує ексгуматорів-осквернителів підхоронити вкрадене на новій могилі письменника.

Але прах його привертав і досі привертає до себе хворобливу увагу. Люди неабияк люблять міфи та легенди. Вони витворюють їх на рівному місці, то що вже казати про таке «нерівне» місце, як могила «таємничого карли»? Булгаков використав момент зникнення голови покійника у «Майстрі й Маргариті», А.Корольов 1992 року видрукував повість із елементами чорного гумору «Голова Гоголя», а нещодавно з’явився ще й фільм «Череп Гоголя»… 

Крім того, невтомні в пошуку дешевих сенсацій журналісти напередодні кожної ювілейної дати знову й знову збурюють до постаті письменника нездоровий інтерес.
І не буде тому кінця, доки повернутий череп пояснюється не тиском на нього віка підгнилої домовини, а чутки, плітки й відверті вигадки взагалі «поміщають» той череп то в колекцію засновника московського театрального музею Бахрушина, то взагалі невідомо куди…