(1798  - 1855)

 

 Сонет № 1.  АКЕРМАНСЬКІ СТЕПИ

Пливу на обшири сухого океану. 
Як човен, мій візок в зеленій гущині 
Минає острови у хвилях запашні, 
Що ними бур'яни підносяться багряно. 

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана... 
Шукаю провідних зірок у вишині. 
Он хмарка блиснула, он золоті вогні: 
То світиться Дністро, то лампа Акермана. 

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі, 
Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе. 
Чутно й метелика, що тріпається в млі, 

I вужа, що повзе зіллями таємниче... 
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі 
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Переклав М. Рильський

 

Сонет № 4             Буря 

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії, 
Тривожні голоси і помп зловісний рик, 
Із рук матросових останок линви зник, 
Згасає сонця диск - і гаснуть з ним надії. 

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін, 
Що вгору зносяться в безумній круговерті, 
Ступив на корабель жорстокий геній смерті, 
Як воїн, що іде на приступ між руїн. 

Півмертві там лежать; той руки он ламає, 
А той товаришам прощання посилає, 
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти. 

Один лиш із гурта - самотній чужаниця - 
Гадає: щастя той у світі міг найти, 
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.

 

Сонет № 6   Бахчисарай 

Великі та німі Гіреїв двір і сад! 
По ганках, що мели покірних баш тюрбани, 
Через потуги трон і любощів дивани 
Літає сарана, повзе холодний гад. 

Повився темний плющ і дикий виноград 
По вікнах, по стіні подобою альтани. 
Руїна - пише тут на мурах гість незнаний, 
Як Валтасарові, на віковічний згад. 

А в залі ще стоїть окраса мармурова: 
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова 
Спадає по сльозі і промовля щомить: 

"О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, 
Що мали у віках сіяти величаво? 
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить".

 

Сонет № 8  Гробниця Потоцької 

Зїв'яла ти в краю, заквітчанім весною, 
Трояндо молода, бо линули в імлі 
Від тебе юні дні, злотисті мотилі, 
I спогадів черву лишали за собою. 

Чому так світяться громадою ясною 
Зірки, до польської обернені землі? 
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі, 
Сліди повипікав огненною сльозою? 

О полько! Як і ти, я вмру на чужині. 
Хай приязна рука мене хоч поховає! 
Тут мандрівці ведуть розмови негучні, 

І вчую я слова, що чув у ріднім краї, 
Поет, складаючи тобі на честь пісні, 
Побачить гроб і мій - для мене заспіває.

 

Сонет  № 14   Пілігрим (Мандрівник)

Країна розкоші прослалась підо мною, 
Вгорі - блакить ясна, тут - лиця чарівні. 
Чому ж у дальній край так хочеться мені, 
Чом ще за дальшою я плачу давниною? 

О Литво! Шум лісів, породжених тобою, 
Миліший, ніж Байдар всі солов'ї гучні, 
І більше я радів твоїй трясовині, 
Як цим шовковицям з їх ніжною красою! 

На лоні красоти, серед казкових див, 
Чом лину серцем я до молодого ранку, 
До тої, що колись так ніжно полюбив? 

В краю, заказанім для мене, ти, коханко, 
Як ходиш по моїх недавніх ще слідах, 
Чи згадуєш мене хоч іноді в думках?

 

 Сонет.  БАЙДАРИ

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах; 
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку, 
Подоба бистрого хвилястого потоку,- 
Сп'яніння прагну я найти у цих дивах. 

Але зморився кінь. Тоді в моїх очах, 
Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку, 
У час, коли туман долину вкрив широку, 
Примарою встає той весь казковий шлях. 

Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена 
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,- 
Його стрічаю я, вперед простяг рамена,- 

I хвиля над чолом розбилась, клекотить... 
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала, 
Збудилась серед вод і в забуття запала.

Переклав М. Рильський

 

Сонет.  АЮДАГ

Люблю дивитись я із Аюдагу скелі, 
Як спінені вали біжать йому до ніг 
Рядами чорними - чи, ніби срібний сніг, 
На сонці виграють, мов райдуги веселі. 

Штурмують мілину вони у буйнім хмелі, 
Немов морських потвор іде страшний набіг; 
Здобудуть - і назад одходить військо їх, 
Корали й перли нам лишивши на тарелі. 

Твоя подоба це, поете молодий! 
Так грізних пристрастей бушує буревій; 
Та ліру ти підняв - і в серці супокій. 

Навала відійшла по довгій обороні, 
Безсмертні лиш пісні зронивши в час погоні. 
За них віки тобі вінком прикрасять скроні.

Переклав М. Рильський