ПРОСИМО НЕ ГОВОРИТИ ПРО «ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ»

Перших читачів п’єси «Ляльковий дім» неприємно вразила її цілковита умовність і нежиттєподібність. Звісно, якщо розглядати фабулу твору з реалістичних позицій, то незрозуміло, як історія з підробленим підписом на векселі могла призвести до втечі матері від своїх малих дітей та їхнього батька. Такий вчинок не можна виправдати навіть за сьогоднішніх умов жіночої емансипації, а в часи Ібсена це було цілковитим скандалом. Актриси відмовлялися грати фінал п’єси, де мати покидає власних дітей і чоловіка. У Німеччині, наприклад, глядачі влаштовували демонстрації в театрах під час вистави, обурені «аморальністю» фіналу. Коли славетній німецькій акторці Хедвіг Нирман Раабе запропонували роль Нори, вона рішуче вимагала змін у трагічному фіналі. Ібсен змушений був переробити фінал «задля екстреного випадку», що було, як він висловився, «варварським насильством над п’єсою». Нора бачить крізь відчинені двері дитячої кімнати своїх сплячих дітей і безсило опускається на стілець — під завісу. До речі, та ж сама акторка через кілька років грала п’єсу з попереднім фіналом і мала більший успіх у глядачів. Через вісімдесят років знову були спроби змінити фінал. Цього разу шведська акторка відмовилася покинути «ляльковий дім». Взагалі роль Нори — значне випробування для кожної виконавиці. Навіть видатна італійська актриса Елеонора Дузе, хоч і справляла на глядачів найсильніше враження у фіналі, але грала його у скороченому вигляді і не змогла пов’язати характер Нори в перших актах з внутрішнім світом героїні у фіналі: це була нібито інша жінка.

Грала цю роль і відома російська трагічна актриса Віра Комі-саржевська, яка повністю зберігала авторський текст. Сам же Ібсен зазначав, що п’єсу написано заради заключної сцени, що сприймалася як скандал. Виникали такі бурхливі суперечки у суспільстві, що подекуди у вітальнях вивішували оголошення: «Просимо не говорити про «Ляльковий дім». Дискусія переходила зі сцени у глядачевий зал, далі — у приватні вітальні.

Власне, цією п’єсою Ібсен започаткував різновид п’єси дискусії, де для персонажів головним є не досягнення життєвого успіху, а доведення істини в діалозі. Не дивно, що п’єса-дискусія викликала надто жваві дискусії і в житті. Зазвичай Ібсенові закидали, що, захоплений темою дискусії, він забув про правдоподібність характерів. Згідно з тогочасною естетичною доктриною, персонаж повинен бути адекватним самому собі. Тобто вважалося, що є певна логіка розвитку характеру в художньому творі, згідно з якою розглядаються вчинки героя. Нічого несподіваного, згідно з цією концепцією, бути в житті героя не може. Справді, в реальному житті ми можемо прогнозувати вчинки людини, яку добре знаємо. Але людина складніша за логіку розвитку характеру і може діяти нестандартно. Тож і вчинки літературних героїв не завжди прогнозовані та вмотивовані. Коли любляча мати без жалю залишає напризволяще трійко малих дітей після сварки з чоловіком, то це, на думку критиків п’єси, порушує психологічну мотивацію цього образу. Вони не розуміли, як могла ця «пташечка», що за інтелектуальним рівнем не набагато перевершила своїх дітей, наважитися на різкий розрив сімейних стосунків і послідовно відстоювати свою точку зору. Чому саме щасливе завершення катастрофи з фальшивим підписом викликає у Нори бажання стати іншою? Як міг її люблячий чоловік, котрий щойно так ніжно називав дружину «жайворонком» та «білочкою», виявитися таким жорстоким, щоб позбавити її дітей? Як зуміла непрактична Нора здобути гроші та кілька років справно сплачувати борг за векселем? Якби Ібсен був пересічним письменником, його твір треба було б визнати психологічно невмотивованим. Але, на щастя, Ібсен був новатором у галузі драматургії, тому психологічна неадекватність його персонажів символізує неадекватність суспільних відносин людській індивідуальності. Власне, вимога психологічної вмотивованості іде від визнання єдиним видом мистецтва — мистецтво реалістичне, соціально-психологічне, тобто пошук типових явищ і типових персонажів у соціумі і показ еволюції створених характерів. За формою п’єса Ібсена дійсно соціально-психологічна. Але фінальний вчинок Нори — винятковий, тому і сюжет п’єси, і характер героїні — виняткові.

Навіть найактивніші захисники концепції «психологічної

достовірності» п’єси змушені визнати, що фінал її скоріше аналітичний, інтелектуальний, ніж психологічно достовірний. Переконуємося, що це — п’єса аналітична, починається вона як соціально-психологічна, а в кульмінаційний момент перетворюється на п’єсу-дискусію, ігноруючи життєподібність ситуації.

Таким чином життєва психологічна недостовірність, винятковість образу Нори змінюється його художньою достовірністю, що узагальнюється до символічного значення. Психологічна адекватність і адекватність художня — різні речі. Це доводить Ібсен своїм твором. Нора може покидати дітей і чоловіка, може блискуче доводити логіку своїх поглядів на суспільне, родинне життя, може лід безумства раптово переходити до розсудливості, — все це буде художньо достовірним, хоча і не єжиттєподібним.

Створивши «аналітичну», а не суто психологічно-побутову п’єсу, Ібсен зробив крок уперед. Адже сучасним глядачам вже не дуже цікаво, яким був тип заміжньої жінки у датсько-норвезькому суспільстві сто п’ятдесят років тому. Зате їх цікавить, як людина наважується різко змінити життя, щоб бути самою собою — всупереч всьому. Як відстоює власну індивідуальність і власну свободу думки та почуття. Як не боїться діяти всупереч суспільним нормам, якщо вони суперечать її особистим переконанням. «Мені треба з’ясувати, хто правий — суспільство чи я», — каже Нора чоловікові.

Створюючи п’єсу нового типу, Ібсен не відкидав принципів побудови психологічно-побутової п’єси.

Починається «Ляльковий дім» з різдвяної ялинки, яку купила та принесла додому Нора на Святвечір. Різдво для християн є найголовнішим святом року, це уособлення сімейного затишку, родинного тепла. Разом з чоловіком Нора роздивляється пакунки з різдвяними подарунками для дітей. Ретельно описані у ремарках інтер’єри оселі Гельмерів. Ми стаємо свідками того, як пані Лінде допомагає Норі лагодити неаполітанське вбрання, в якому Нора танцюватиме тарантеллу на вечірці у сусідів. У цьому вбранні Нора починає рішучу розмову з чоловіком в останній дії, згодом виходить, щоб переодягтись у звичайний одяг. Зміна одягу, що вражає Торвальда, передує докорінній зміні поведінки Нори, так само несподіваній, як і зміна вбрання.

Ідучи від чоловіка, Нора бере з собою невеликий саквояж, забравши лише ті речі, які привезла колись із дому. Вона немовби звільняється від речей лялькового будинку: від ялинки з прикрасами, спочатку свіжої, а потім обшарпаної, від різдвяних подарунків, від неаполітанського вбрання, від листів і векселів, що згоряють у каміні, від комфорту цієї затишної оселі, за яким криється нещирість.

ЧИ ВАРТО ПОДІЛЯТИ СВІТ НА ЖІНОК ТА ЧОЛОВІКІВ?

У сприйнятті п’єси «Ляльковий дім» можливі дві точки зору — феміністична і загальнолюдська.

Самого Ібсена дуже дивувало, що феміністичний рух його доби, якраз переживаючи період романтичного піднесення в усій Європі, сприйняв п’єсу як зброю у боротьбі за права жінки і вважав цей твір своїм маніфестом. Хоч письменник до цього руху ставився прихильно, але був непослідовним у своїх діях.

У своїй промові у Спілці норвезьких жінок 26 травня 1898 року письменник сказав: «Дякую за пост, але повинен відхилити від себе честь свідомого сприйняття жіночого руху. Я навіть не вельми збагнув його сутність. Та справа, яку відстоюють жінки, мені здається загальнолюдською. І той, хто уважно прочитає мої книжки, зрозуміє це».

Звісно, неправдоподібні з точки зору жіночої психології сентенції у фіналі п’єси Ібсена були близькі феміністкам. Коли Нора вирішила залишити сім’ю, а чоловік нагадує їй про сімейні обов’язки, героїня заявляє: «У мене є й інші і такі самі святі. Повинності перед собою». Хельмер вдається до останнього аргументу: «Перш за все ти жінка і мати. Це найважливіше». Та дружина парирує: «Я вже в це не вірю. Думаю, що перш за все я людина, така ж, як і ти… або, принаймні, повинна дбати про те, щоб стати людиною».

Сучасний фемінізм, хоч і відрізняється від руху за емансипацію жінок у XIX столітті, теж міг би підтримати Нору, обурену тим, що закони пишуть чоловіки, не враховуючи жіночого погляду на світ. Це, власне, позиція автора п’єси.

Може, праві опоненти феміністичної критики, і боротьба за звільнення жінки у п’єсі виявляється окремим випадком боротьби за звільнення людини взагалі? А «Ляльковий дім» слід розглядати як соціально-критичну драму, де розкривається невідповідність між благополучним зовні життям і його внутрішнім неблагополуччям? Спробуйте самостійно, відповісти на це, знайшовши переконливі аргументи на користь певної думки.

ЩО ТАКЕ «СПРАВЖНЄ ПОДРУЖЖЯ»?

Розгляньмо п’єсу «Ляльковий дім» неупереджено, із сучасних позицій. Перш за все, це справді п’єса про сім’ю та сімейні стосунки. Якщо, скажімо, в «Гамлеті» з відносин між найближчими родичами сюжетні колізії тільки починаються, і помилковим було б характеризувати п’єсу Шекспіра як «сімейну», то у п’єсі Ібсена все цими взаєминами і завершується. Не будемо ж шукати в ній неіснуючого творення певного типу суспільно-економічних відносин, хоча основний фабульний конфлікт пов’язаний із фінансовими операціями, історично зумовленими.

Згадаймо останню репліку Нори, коли вона покидає чоловіка, який ще має надію відновити їхні стосунки: «То треба, щоб сталося найдивніше чудо… Таке, щоб ти і я так змінилися, щоб, спільно живучи, ми могли стати справжнім подружжям». Отже, взаємини Гельмерів досі були несправжніми і тільки у майбутньому, можливо, стануть щирими, справжніми. Цю надію залишає автор у покинутому будинку.

Що ж саме було «несправжнім»?

Взаємини мешканців «лялькового будинку» дуже нагадують дитячу гру, хоча самі «гравці» вже давно дорослі і мають власних дітей. Але таке буває з дорослими людьми. Ця дитинність, що не відповідає вікові людини, називається у психології інфантилізмом. Ця хвороба вразила не лише Нору, якій врешті набридає бути «дитиною», а й Хельмера, а ще раніше — батька героїні твору. Цим поважним і гідним чоловікам потрібна була в житті «лялька». Мабуть, вони не догралися в дитинстві. Або у дорослому віці ще не звільнилися від підліткового комплексу стверджувати свою дорослість будь-якою ціною. У даному випадку — за рахунок перетворення іншої дорослої людини у підлеглу істоту, за яку можна вирішувати усе: чи їсти їй солодощі, як вдягатися, як танцювати, як витрачати гроші тощо. Для дорослих людей, які ще не остаточно виросли, — твердять сучасні психологи, — така схильність до заволодіння душею та життям живої «лялечки» є нереалізованим комплексом жаги до влади. Доки людина дозволяє комплексам грати своєю свідомістю, вона залишається несамостійною. Інфантилізм дорослих людей інколи вважається рисою характеру, а інколи — межовим станом між нормою і патологією. У свідомості осіб, що патологічно рвуться до влади — над світом, над власною країною, над найближчим соціумом, над близькими людьми, — ми можемо знайти той же тінейджерівський інфантильний комплекс.

Таким чином, з двох опонентів у п’єсі Ібсена — чоловіка та жінки — більш дитинним виявляється саме чоловік. В інфантилізмі гіршим за нерозуміння недоречності повної влади над іншим є моральна нестійкість, що у критичні моменти зраджує людину, змушуючи її швидко погоджуватися на безчесні, аморальні вчинки. Покійний батько Нори, якого вона так поважала, залишив по собі спомин не тільки той, що грався з дочкою, як з лялькою, а й той, що у своїй службовій діяльності не зміг відокремити дозволене від недозволеного. Хельмер, що контролював його по службі, власне, врятував його задля Нори не тільки від безчестя, а й від суду.

Сам Торвальд у своєму дорослому інфантилізмі не помічає, наскільки комічно виглядає, повчаючи не лише дружину, а й її подругу, чужу для нього людину. Наприклад, він радить фру Лінні не плести, а вишивати, і виголошує лекцію про те, як слід тримати голку, які рухи робити. Хельмер настільки само-впевнений, що втрачає почуття реальності. Саме такими виглядають звичайно тінейджери, коли їм здається, що вони знають все значно краще за інших. Та головне — в інфантильній свідомості ще не вироблений імунітет проти аморалізму. Тому Хельмер вдається у фіналі п’єси до несподіваної жорстокості, навіть ненависті, звинувачуючи Нору.

Прихильники психологічного вмотивування вчинків персонажів п’єси таку різку переміну у ставленні Хельмера до Нори (від «білочки» й «жайворонка» — до «лицемірки», «брехухи» та «злочинниці») пояснюють награністю, нещирістю стосунків в цій добропорядній родині, відсутністю справжнього кохання чоловіка до дружини. Насправді не все пояснюється лише цим.

Чи звернули ви увагу на те, що Хельмер навіть не поцікавився, для чого Нора брала злополучний вексель, навіщо їй знадобилися гроші? Контролюючи усі її грошові витрати до дрібничок, він не поцікавився такою значною сумою. Адже ці гроші були потрібні для його власного лікування! Він, ділова людина, свого часу не перевірив, що Нора одержала гроші не від батька! Але Хельмер, як дитина, спокійно витратив гроші, не розмірковуючи про джерело надходження, як діти не цікавляться, звідки батьки беруть гроші на їх утримання. Тобто дорослий чоловік поводиться, як дитина, але має повноваження, яких діти позбавлені, — вирішувати всі сімейні питання. Цим і страшний дорослий інфантилізм.

Навіть любов такого «дорослого підлітка» — одновимірна, егоїстична. Пригадаймо сцену, коли Хельмер, повертаючись із дружиною з гостини, не помічає пригніченого морального стану Нори. Він відчуває до неї суто фізіологічний потяг. Навіть звістка про те, що при смерті найближчий друг родини, доктор Ранк, не вгамовує його, і Норі доводиться нагадувати чоловікові про доречність скорботи в такий момент. Свою схильність до влади Торвальд стверджує спочатку в своїй сім’ї, потім — на службі, беручи на роботу та звільняючи з банку тих, кого заманеться. Єдиною причиною звільнення Крогстада стає той же «підлітковий» комплекс Хельмера: він боїться, що давній приятель за звичкою буде казати йому «ти» в офіційному колі, що принизить його авторитет керівника. Хіба впевнена в собі людина цього злякалася б?

Таким чином, інфантильна людина приречена повік обертатися у колі власних дитячих комплексів. Нора ж намагається з цього кола вийти, «подорослішати». В ній ще багато дитячого, але в доброму розумінні: і солодке вона потайки від чоловіка їсть, і з власними дітьми бавиться, як їхня ровесниця. Доросле життя починається для неї несподівано під час гри: коли мати трьох дітей ховається від них під столом і не помічає, що завітав кредитор.

Але дитяча гра Нори не виглядає ідилічною не тільки тому, що доросле життя нагадує про себе. Ця мати зі своїми дітьми тільки забавляється, і бачать вони її рідко. Про все інше дбають вихователі та прислуга. Нора покидає дітей спокійно, вважаючи, що їм буде краще без матері, адже чого може навчити дітей жінка, яка ще не знайшла свого шляху в житті, не пізнала саму себе? Такий парадокс, може, і психологічно недостовірний, але досить послідовний стосовно принципів аналітичної драми. Нора зовсім не така слабка, якою видається спочатку. Величезна психічна напруга, яку вона витримує упродовж дії п’єси, могла б зламати її, якби вона була тільки «лялечкою». Героїня скоріше підіграє власному чоловікові, що бавиться нею. Наївність Нори у п’єсі виглядає сумнівно. Так, двозначність її поведінки з доктором Ранком змушує його зізнатися в своєму коханні до Нори. Та вона припиняє кокетувати або ж вдавати наївну дівчинку, коли доктор пропонує Норі взяти у нього гроші, щоб анулювати заборгованість по векселю. Нора вважає аморальним брати гроші у Ранка, який щойно освідчився їй у коханні, на яке вона не в змозі відповісти. Героїня розуміє, що врятувати від краху її може лише диво. Адже чоловік не піддався умовлянням Нори не звільняти Крогстада з банку, і той помстився, надіславши Хельмеру листа про злочинні дії його дружини — підробку батькового підпису на документі про позику. Отже, Нору судитимуть і навряд чи виправдають, адже закони не враховують добрих намірів злочинців. Катастрофу відвертає одруження Крогстада з фру Лінне, подругою Нори. Щасливе подружжя повертає боргову розписку, яка могла б скомпрометувати Хельмерів. Нора ж вирішує морально випробувати чоловіка, сподіваючись, що він візьме її провину на себе. Та гірким було її розчарування, коли Торвальд прочитав листа і заявив, що Нора заслуговує на найсуворіше покарання й віднині буде позбавлена подружніх стосунків і спілкування з дітьми. У цей час Хельмеру принесли боргову розписку, він радіє, що врятований, і заявляє, що прощає дружину. Та Нора вже знає справжню ціну його словам і почуттям, тому й вирішує зруйнувати цей ілюзорно щасливий шлюб. Вона хоче переосмислити своє життя. Нора відмовляється від довіри до авторитетів. Вона говорить чоловікові крамольні речі: «Ах, Торвальде, я ж не знаю добре, що то релігія. […] Я знаю про неї тільки те, що говорив пастор Гансен, як готував мене до конфірмації. Він казав, що релігія — оте й оте. Як я піду звідси і зостанусь сама, то поміркую й про це. Хочу перевірити, чи правду казав пастор Гансен».

Нора, як і російські нігілісти, потребує перегляду всіх усталених істин. Це — ознака усього XIX століття, нащадка раціоналізму та позитивізму доби Просвітництва. Ібсен створив образ сміливої та героїчної особистості, що стверджує себе у дорослому існуванні, відмовляючись від найглибших авторитетів людського буття. Майстерність драматурга, помножена на умови суспільної рецепції п’єси на межі століть, призвела до парадоксального результату: саме фінал п’єси на багатьох виставах викликав найбільше емоційне захоплення у глядачів — катарсис. Цей термін, як ви пригадуєте, ввів Арістотель стосовно античної трагедії. Під катарсисом він розумів душевне очищення через співчуття й страждання. Аналітична драма Ібсена стає такою трагедією нового часу, де герой не вмирає, але розвінчуються його ідеали, гинуть його ілюзорні уявлення про світ. Якщо він знаходить сили для морального відродження, ми відчуваємо катарсис.

Кілька варіантів п’єс різних письменників були спробами продовжити сценічне життя героїв «Лялькового дому» після смерті Ібсена, та жоден з них не викликав катарсису.

1. Чому п’єса «Ляльковий дім» викликала негативний резонанс у суспільстві? Як оцінила її тогочасна критика?
2. Що таке «психологічна достовірність» художнього образу? Чи завжди вона необхідна?
3. Які риси соціально-психологічної драми притаманні п’єсі «Ляльковий дім»? Визначте у цьому творі ознаки «нової драми».
4. Якою постає Нора у першій дії? Чи щаслива вона у шлюбі?
5. Що таке «інфантилізм»? Кому з героїв п’єси він притаманний? Дайте своє тлумачення назви твору.
6. Схарактеризуйте фру Лінне. Чи схожа вона чимось на Нору і що цих жінок пов’язує?
7. Як ви можете схарактеризувати психологічний стан Нори у другій дії? Пригадайте для цього почуття героїні під час репетиції

тарантели. На яке диво очікує Нора?

8. Як ви гадаєте, чи любив Хельмер свою дружину? Які епізоди це красномовно засвідчують?
9. Чи вважаєте ви Хельмера сильною людиною? А Нору? Свою відповідь аргументуйте.
10. Як відбувається становлення особистості Нори — поступово чи в якийсь рішучий момент? Який епізод є кульмінаційним у п’єсі?
11. Чому Ібсен стверджував, що написав свою п’єсу заради фіналу?
12. Які світоглядні питання вирішила з’ясувати Нора? Чому вона піддає сумніву моральні норми, релігійні догми, юридичні закони? Як ви думаєте, протест героїні проти суспільних стереотипів є виявом фемінізму чи має загальнолюдську основу? Як характеризував з цього погляду проблематику п’єси сам автор?

Тема на самостійне опрацювання

1. Соціально-психологічна драма. Що це? Драматичний конфлікт п’єси «Ляльковий дім», як класичний зразок соціально-психологічної драми.

Список використаної літератури

1. Зарубіжна література XIXст: Хрестоматія. – Навч. посіб, для 10 кл. загальноосвіт. шк. / Упоряд., автор дидакт. матеріалу О. В. Пронкевич. – К.: Педагогічна преса, 2002. – 592 с.
2. Зарубіжна література: Хрестоматія для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Упоряд. В. Я. Звиняцьковський, Т. Г. Свербілова. – К: Освіта, 2005. – 528 с.
3. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 598.
4. Антон Чехов. Федір Достоєвський. Афанасій Фет. ПольВерлен. Ар-тюр Рембо // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України,  – №4. -С. 31-41.
5. Градовський А. В. 10 клас. Стендаль (Анрі Марі Бейль). Життєвий і творчий шлях. Роман Стендаля “Червоне і чорне” як панорамна картина часу і суспільного життя Франції за часів Реставрації // Зарубіжна література. 2002. – №7. – С. 18-20.
6. Градовський А. В. “Людина – найвище божество”. До уроку за феєрією Моріса Метерлінка “Синій птах”. 10 клас // Зарубіжна література. – 2004. -№3.-С. 39-41.
7. Дорофеєва Н. І. 10 клас. Артюр Рембо. Життя і творчий доробок. “Го-лосівки”, “П’яний корабель” // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2002. – №2. – С. 39-40.
8. Достоевский Ф. М. Дневник писателя. Избранньїе страницы. – М.: Соврємєнник, 1998. – 557 с.
9. Зарубіжна література XIXст: Хрестоматія. – Навч. посіб, для 10 кл. загальноосвіт. шк. / Упоряд., автор дидакт. матеріалу О. В. Пронкевич. – К.: Педагогічна преса, 2002. – 592 с.
10. Зарубіжна література: Хрестоматія для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Упоряд. В. Я. Звиняцьковський, Т. Г. Свербілова. – К: Освіта, 2005. – 528 с.
11. Ковбасенко Л. В. Лев Толстой як майстер “психологічної рентгено­скопії”. Два уроки за романом “Анна Кареніна” // Всесвітня література в се­редніх навчальних закладах України. – 1998. – №10. – С. 44-48.
12. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К: ВЦ “Академія”, 2006. – С. 598.
13. Марчєнко Н. Г., Масельська Ю. М. “Як серцю висловити себе?” Філо­софська та інтимна лірика Федора Тютчева. 10 клас // Зарубіжна література.

Джерело